Я прокинулась глибокої ночі. Не знаю, що саме мене розбудило: відчуття чиєїсь присутності у кімнаті чи відчуття мого некерованого страху.

Я включила настільну лампу і протерла очі.

В кімнаті все було, як зазвичай. Стільці, стіл, шафа і телевізор на своїх місцях. На поличках пилились книги і численні диски з фільмами та музикою. Занавіски прикривали вікно.

Але щось було не так. Я це відчувала.

Мій погляд впав на якийсь сторонній предмет. Те, що він не належав моїй кімнаті, я можу сказати точно, як і те, що Земля обертається навколо Сонця.

Я підвелася з ліжка і підійшла ближче.

Предмет був висотою з мене і був покритий темним брудним покривалом.

Цікаво, це мій старший брат Павло так зі мною вирішив пожартувати? Більше на думку ніхто не спадав. То ж не п’ятирічний Вадик це зробив?

Я стягнула покривало і кинула його на підлогу.

Переді мною височіло старовинне дзеркало у позолоченій рамі з химерним декором. Воно мало прямокутну форму і чітко зображений узор по кутикам у вигляді якихось смуг. У напівтемряві було досить важко розібрати, що там зображено.

Я подивилась на своє відображення у дзеркалі.

Худе дівчисько з коротко стриженим волоссям. А я майже очікувала побачити там якесь чудовисько… Це все винна моя бурхлива дитяча фантазія.

Я нагнулась за покривалом, щоб повісити його назад на дзеркало, як раптом завмерла на місці.

Моє відображення щезло.

Я покрутила головою, розглядаючи кімнату, ніби шукаючи винуватця такої незвичайної події.

Впевнившись, що я у кімнаті одна, знову поглянула у дзеркало.

Там так і не було мого відображення.

Нічого не розуміючи і відчуваючи, що страх все більше закрадається у душу, я простягнула руку і торкнулась дзеркала. У ту ж мить я відсмикнула руку. Мої пальці пройшли крізь скло!

Моя цікавість колись зведе мене з розуму.

Відчуваючи, що серце готове вискочити з грудей, я повільно  пройшла крізь дзеркало.

Я опинилась у своїй кімнаті. Точно у своїй, зуб даю. Тільки щось не давало мені спокою. Приглядівшись, я зрозуміла, що ця кімната – це дзеркальне відображення моєї.

Напевно я отримала дуже велику емоційну напругу, тому що тільки цим можу пояснити, чому я втратила свідомість у той момент.

Отямилася я вранці. Сонечко намагалось залити кімнату своїм сяйвом крізь занавіски.

Дезорієнтована, я зробила спробу згадати події вчорашньої ночі. І шокована, я оглянулась на дзеркало. Воно стояло там, де я його запам’ятала. Поруч лежало червоне брудне покривало. Я схопила його і накинула на дзеркало.

Одягнувшись, я спустилась донизу на кухню.

Мені було трішки незвично рухатися по будинку, який був точною копією мого, тільки все було навпаки. Сходи не по праву сторону, а по ліву, вітальня теж зліва, парадний вхід чомусь справа. Тобто я знала, чому все так, але це виглядало досить дивно і страшно.

Повз мене пробіг Вадик з літаком  у руках. Він щось радісно кричав, виписуючи тим літаком піруети.

Я зайшла на кухню.

Павло готував сніданок, начепивши на себе мамин фартух.

-          А де батьки? – поцікавилась я, обережно сідаючи на стілець і міцно хапаючись за нього.

Брат подивився на мене, як на пришельця з космосу.

-          Ти з якого дерева сьогодні впала? На роботі, звісно.

Я почервоніла за свою некмітливість.

Павло подав мені млинці і сметану.

-          Їж, поки гарячі.

Я швидко налягла на їжу.

-          Паш, а це ти поставив мені дзеркало у кімнату? – раптом вирвалось у мене.

Він здивовано глянув на мене.

-          Дзеркало?

-          Ну таке велике і старе, - я кинула виделку на тарілку, показуючи розміри дзеркала.

Він почухав потилицю.

-          Нема мені більш чим зайнятись. То батьки певне.

Дивно, що він не почав з мене сміятись.

Павло витер руки і скинув фартух.

-          Ну все, мені потрібно на роботу.

Від цих його слів мені раптом стало дуже моторошно.

-          Ні! – закричала я, схопилася з місця і обійняла брата.

-          Ти чого? – здивовано запитав він, рукою піднімаючи дибом моє волосся. І навіть не засміяв.

-          З яких пір ти боїшся залишатись вдома без дорослих?

І як я могла пояснити причину мого раптового випаду? Тим що, мені здавалося, що я вже не я?

Павло відчепив мене від себе і пішов у прихожу взуватися. Я тихо спостерігала за цим процесом. Потім він взяв до рук свій дипломат і підійшов до мене.

-          Не бешкетуй і приглянь за Вадиком. Батьки скоро будуть на обід, я ж сьогодні затримаюсь. Та що це сьогодні з тобою таке, ніби сама не своя! Ці канікули якось погано на тебе впливають.

Я шмигнула носом. Він щипнув мене за нього і промовив:

-          Не спали будинок.

З цими словами він вийшов надвір і закрив двері.

Я прижалась до стіни. Мені було 12, я знаходилася у величезному будинку сама з п’ятилітнім братом, і я була у задзеркаллі.

Я погналася наверх у свою кімнату. Потрібно було вибиратись з цього жахливого місця, де навіть мій старший брат був занадто чемним.

Я зірвала покривало і впилась поглядом у дзеркало. Його темне скло нічого не відображувало. Я закрила очі, намагаючись утихомирити калатання серця.

Відкривши їх, я ступила у дзеркало.

Вийшовши без проблем з іншої сторони, я швидко закрила дзеркало покривалом і кинулась на ліжко.

Не знаю, скільки я пролежала, намагаючись зрозуміти, що є реальністю, а що ні. Іноді мені здавалось, що я все ще в задзеркаллі.

Я чула, як повернулись мої батьки.

Спустившись на кухню, я побачила як вони розігрівають обід. Вадик бігав за ними і радісно пищав.

-          Доню, чому ти не накормила брата? – запитав тато.

Я винувато потупилась.

-          Я заснула.

Мама сердито похитала головою.

Я вирішила одразу спитати те, за чим прийшла, поки вони не встигли мене насварити.

-          Мам, тат, а хто мені поставив оте величезне дзеркало у кімнаті?

-          Яке дзеркало, доню? – підняв брови тато.

Мама подивилась спочатку на нього, потім на мене.

-          Я не знаю ніякого дзеркала. Може, це Павлуша?

-          Напевно, - буркнула я, виходячи з кухні.

Треба з цим покінчувати.

Я повернулась у свою кімнату. Потупцювавши коло дзеркала хвилин з десять, я нарешті наважилась зняти з нього покривало.

Поглянувши на своє відображення, мені чомусь подумалось, що я занадто бліда.

Я почала шукати на рамі хоча б якісь знаки, надписи, хоч щось, що могло б мені розповісти про цей предмет і його присутність у моєму будинку.

На верхній частині рами було зображено два золоті янголи, які дуділи у труби. Посередині рами я знайшла невеличкий напис «Louis Arpo, 1743».

Це, треба думати, автор цього дзеркала.

Перемістившись у кімнату Павла, я ввімкнула комп’ютер і зайшла в мережу. Ввела в пошукову машину щойно побачений напис.

Через хвилину я буквально проклинала той момент, коли вирішила дослідити те кляте дзеркало. Я була готова тікати з дому світ за очі і ніколи не повертатись назад.

Дзеркало носило назву «Золоті янголи». І воно мало досить криваву легенду, щоб налякати таку дитину, як я, до чортиків. Я була приморожена до стільця, розуміючи, що вляпалась у щось жахливе.

А життя було таким прекрасним.

На той час батьки вже пішли знову на роботу. Переконавшись, що Вадик спокійно щось малює у своїй кімнаті, я повернулась до себе і відчинила вікно. Добре помучившись з дзеркалом, (воно було досить важким для мене), я все таки викинула його на подвір’я.

Я швидко збігла по сходам вниз, вискочила на вулицю, обігнула будинок і зупинилась під своїм вікном. Стягнула покривало і побачила, що дзеркало не розбилось. Навіть жодної тріщини.

Та що ж це таке?

Я почула звук автомобіля і голоси Павла та його друзів.

Забігавши по подвір’ю, я вгледіла ряд кущів недалеко від дороги. Не довго думаючи, я почала перетягувати дзеркало туди. Якось більш-менш я сховала його під кущами і прикрила листям.

Я хотіла, щоб мій кошмар закінчився.

Повернувшись до будинку, я наткнулась на Вадика, який нудився у прихожій. Павло з друзями щось обговорювали на кухні. Скоріш за все, вони не помітили, чим я займалась.

Вадик скочив мені на спину. Трішки погравшись у ковбоя, я влаштувала його на дивані дивитись мультики і піднялась у свою кімнату.

Відкривши двері, я завмерла на порозі. Серце шалено стукало, ніби намагаючись вискочити з грудей.

Коло шафи стояло старовинне дзеркало з позолоченою рамою і прикрите брудним червоним покривалом.

Мій кошмар продовжувався.