1.

Подобалося, коли батьки через часті відрядження залишали мене у маленькому селі, загубленому у Карпатах серед пралісу. Мама перед від'їздом  довго і строго наказувала, як маю себе поводити і, на всяк випадок, попереджала, що мої пустощі їй будуть відомі, а все через те, що при хрещені , за давнім звичаєм, люди назвали мене двічі, адже Чугайстер[1] завжди полює за щастям, серенчою, як його називали у цій місцині.

Коли священик, розгорнувши ковдрочку, вражено сказав : « Біла дівка» – ймення стало моїм навіки, а жони, присутні в церкві, зняли лемент – маля із порцеляновою шкірою, яка тут зроду не траплялась, вважалось удачею і благословенням для роду, а для моєї родини, яку останні кілька поколінь переслідували недобрі поговори, моє народження стало підтвердженням, що плітки безпідставні і ніякого прокляття нема.

 Із дитинства я мала обов'язки: гладити тварин, щоб ті добре паслись і приводили ягничок та ялівок; торкатись до їжі, щоб та набувала цілющих властивостей; сидіти у наречених та молодиць на колінах, щоб щастя оселилось у їх житлі; цілувати покійників, щоб їм легко було йти на той світ.

 Вважали, що якщо зі мною поділитись таємним бажанням, воно збудеться, а якщо гріхом, то людині пробачиться. За це – щедро обдаровували і пильно стежили чи радію я , але була і зворотна сторона – у коси вплітали червоні стрічки, щоб кожен зустрічний міг упізнати Білу Дівку і використати свій шанс відкрити  душу, тому вкрасти сливу з чужого саду було не можливо – упізнавали і переказували аж на дальні села і полонини, що мають серенчу, а мама, замість того, щоб радіти, що я «благословила» чужий сад на добрий врожай, довго мене виховувала і вголос роздумувала, чи варто рости дитині серед язичників, які неадекватно реагують на крадіжку.

Одного разу під обійстя прийшла бліда жінка, покликала мене до дроварні і попросила напитись води, а ще – кусень хліба та дрібку солі, я радо вгостила, аж тут почула крик сусідки, яка з лементом бігла до нас. Пані всміхнулась, впустила келих і, прошепотівши : «Но, небай, шуг сяк не уйде...»[2],– зникла. Анця вхопила мене на руки і чимдуж понесла у хату волаючи : «Йой, босорканя[3]! Дітино мила, що чиниш, нігда нам із сього не уйти[4]». На крик збіглися люди, перелякані, стривожені, розпитували сусідку, як відьма зайшла на подвір'я  і чому я віддала їй свій дар. Баба плакала, що не уберегла моє життя, але знаючі люди підказали, що не все втрачено, бо чаша випита, та не вся, є краплі води на землі.

Виламали прут ясеновий,  викачали його по тому місцю, де ми стояли із босорканею, два символи, Життя і Смерть. Із мого голуб'ятника взяли двох породистих карликових курочок, обрали тих, що були наймиліші моєму серцю і потягли мене до ковбана, де відрубали пташині голову, спершу чорній... Вимастили мені руки і коліна кров'ю і змусили з'їсти серце та печінку, я верещала і щосили намагалась вирватись, мене вишітькали прутом. Коли сокира піднялась над Чеботуркою, злість змусила взяти себе у руки і сказати : «Прокляну. Кожного. Навіки». Кат вражено застиг і випустив мою пестунку. Зашепотілись : «У ній говорить милосердя, отже, босорканя не випила її душу. Та-Що-Забирає, не знайде сюди дороги, але хтозна, чи можна не боятись Чугайстра?»[5] Мольфар[6] голосно проказав, більше щоб чули люди: «Смерть не пішла з порожніми руками, ми віддали їй жертву. Життя відкинуло Смерть, твій вибір, Біла Дівко, це доводить. Не шкодуй за чорною курою, сьогодні з цього обійстя мало відлетіти три душі, а йде лише одна. Ніхто не забуде, що босорканя тебе не зачепила. Благослови. Але пам'ятай, що не маєш права віддавати щось з рук у руки. Твоє призначення – приймати, кожен, хто пригостить тебе хоча б крихтою, отримає сторицею, тому ніколи не відмовляйся від подарунків, приймай, щоб Чугайстер не відрізняв тебе від Тієї-Що-Забирає та оминав наші краї…»

Розвели вогнище, спалили прут, жертву і келих, з якого пила босорканя, поставили казан, щоб нагріти воду і викупати мене. Кожен з моїх мучителів підходив і дарував духмяні трави – звіробій, чебрець, м'ята, любисток, верба, пижмо, васильок, льон, чортополох, барвінок, а потім моя пам'ять уже не зауважувала, що я вкидала у воду. Скупали і загорнули у крижму[7], купіль вилили на воротах у якості оберегу, відтепер жодне зло не зможе зайти. Одразу ж заплели у коси довжелезне монисто, щоб біля мене ніколи не було тиші, прикраса із срібними дзвониками доходила аж до колін, і ось мене уже ні з ким не сплутають, буду довіку Білою Дівкою.

Ввечері із співанками прийшли легіні, прикрасили огорожу червоними стрічками, сказали, що зимою прийдуть до мене на Різдво, хоча, згідно звичаю, завжди починали Коляду у найкращої дівчини, що впродовж року зобов'язувалась вийти заміж, а до мого дівоцтва було ще чимало часу… І стримали слово, стало доброю традицією убирати гільце у Білої Дівки, мій доторк уособлював початок нового, щасливого року.

2.

Хижий птах пильним поглядом вдивлявся у біляву дівчинку, що впевнено йшла у темряві. «Дуже цікаво» – подумав сич і важкою грудкою розбився об землю, розсипався на порох, з якого утворилась рись, яка продовжила крастись за жертвою. Дівча тим часом, нічого не підозрюючи про події, що відбувались за її спиною,  продовжувало йти невидимою лісовою стежкою. «Чи не надто пізно для дитини прогулюватись хащами у глупу ніч? Куди вона прямує?» – велика кішка була досвідченою, тому її переслідування залишалось не поміченим. «Може її хтось чекає?» – порив вітру розідрав пелену хмар і у місячному світлі рись побачила у косах жертви довжелезне срібне монисто, прикрашене сотнею дзвіночків, мелодійний звук насторожив босорканю і вона згадала – чашу з водою, окраєць хліба і дрібку солі – чиста душа, яка кілька днів тому вислизнула з управних рук.

Здавалось, босорканя вчаділа від мелодії, її котяча грація спотворилась, лапи почали заплітатись, плутатись і світло життя скаламутніло у смарагдових очах. Тканина простору зібгалась у складки і перед нею враз відкрилось майбутнє, минуле, всі скарби та таємниці світу, хитросплетіння долі, чари, зло...

«Біла Дівка чи Та-Що-Забирає?» – приречено подумала рись – « І далось мені те дівчисько. Най би жила собі на тій кичері, нащо я туди попхалась? Висмоктала з мене сили і ніякого хосну …»

Дівчинка зупинилась, почувши хруст зламаної гілки і не повертаючись, спитала:

-                     Глядаш хосен, босорканьо?

-                     Айно, Біла Дівко…– проказала рись глибоким жіночим голосом.

-                     Удьки ти знауеш, що тото я? – глузливий сміх розсипався по вершинах сосен. – Мала-сь  чути мольфара, аж уд ня нич не мож узяти, пак так як і уд Тої-Що-Забират…Ун не уповів, ко є де? Подь сюди. Но та абись знала, що завто і Смирть твоя, босорканьо. Туй им.[8]

Дівча випросталось і її ріст зрівнявся із соснами, що росли обабіч стежки, розправило плечі і зрештою повернулось до рисі, срібні дзвоники у монисті ніжно видзвонювали забуту мелодію…Величезні очиська горіли пронизливим червоним світлом, на зморщеному потворному обличчі блукала посмішка. Від того погляду всихали дерева, жовтіли трави і вмирало все живе.

-                     Ти надто довго жила, як на необережну відьму… – їх погляди зустрілись, і скаламутніли смарагдові очі,  дух життя вивітрювався з великої кішки, як вода над озером влітку.

Вітер вкотре сховав Місяць і на стежці знову стояло худорляве дівча, яке квапливо продовжило свій шлях. Вона знала, що свідків не має і не може бути, хоча відьмі було зарано вмирати.

«Подивлюсь її долю у Безодні, вирішу, чи можна щось виправити у струнах . Здається, босорканя нікому не залишила своє знання, з її глупством то не дивно. Як можна себе вважати відьмою і не відчувати загрози від мене? Хай би не лізла у відьомство і була знахаркою. Так і зроблю.»

 Невидима стежка нагадувала срібну нитку, із натягом протягнуту через нетрі, чагарники послужливо розступались перед білявою дівчинкою, ніщо не відволікало від роздумів, аж ось у далині блиснула ще одна нитка, що під прямим кутом перетиналась із стежкою, по якій йшла «Біла Дівка».

 Її шлях перетворився на ріку із сильною течією, яка норовила видерти із кіс монисто. Посередині водного плеса час переставав бігти, текти і застигав, дівча із зусиллям рухалась проти течії… Інша дорога була протилежністю і несла до перехрестя сірий згусток на шаленій швидкості.

-                     Цербер, – із ніжністю покликала «Біла Дівка». Створіння у міцній оболонці почало борсатись і всіляко демонструвати радість. – Зараз, зачекай хвильку…

 Останні нелегкі кроки зроблені і дівчинка розірвала оболонку величезного сірого яйця, яке спритно виловила у воді. Обійняла створіння і вони разом поплили, щоб чимшвидше вибратись із виру жахливого потойбічного перехрестя.

Потвора, вибравшись із води, важко дихала, відсапувалась та викашлювала слиз. Але ніжне дівча подібне видовище ні краплі лякало і не відштовхувало, здавалось, нерозумне маля спостерігає, як з лялечки вилуплюється барвистий метелик і його чудові крильця скоро замайорять у повній красі. Вона обіймала тварину, гладила її шерсть, казала їй щось втішне.

-                     Цербере – шепотіла дівчинка. – Я так з тобою скучила. Покажись, який ти?

Пекельна собака спритно схопилась на дужі ноги, підстрибувала, терлась біля господині, скавуліла від радості. Потвора скидалась на помісь величезного вовка і гієни, усе тіло було вкрите довгою шерстю, паща повна кривих гострих зубів і очі, що світились червоним світлом, з нижньої губи звисала нитка слини.

-                     Нам час, я мушу повернутись до сходу сонця на полонину. До мене прийдуть за порадою, будуть питати, чи знайде Чугайстер і я дитину, яку намагалась викрасти одна відьма... Сьогодні у лісі загинула босорканя, подумають, що її роздер Чугайстер і взяв слід обійстя, де росте дівчинка. Та нехай, я не могла дозволити, щоб хтось нас з тобою побачив. Помчали! – пес погрозливо загарчав. – Не злись, я щось придумаю, щоб ти був поряд.

«Біла Дівка» видерла  кілька срібних дзвіночків із довгого мониста і кинула перед собою – нитки-ріки розтанули, ніби їх ніколи не було, з’явилась нова дорога, всипана дрібною галькою.

-                     Так тобі буде легше виконати сьогоднішнє завдання. Чого гарчиш? Я не змерзну, зариюсь у твою довгу шерсть чи ти думаєш, що у тебе сьогодні така розкішна грива для краси?

Потвора опустилась на землю і дівчинка зручно розташувалась на спині,  занурилась у шовкове хутро.

-                     Можемо рушати, я буду спати усю дорогу, не лякайся. Цербере, мчи без зупинок. – Її голос із ніжного змінився у наказовий – Час! – і реальність почала розсіюватись, застигати, примарна дорога із гравію проступала все чіткіше, камінчики забарвились у різні кольори, нагадуючи веселку.

Пекельний вовк із обережністю ступив перший крок і за мить зник із шаленою швидкістю, ніби марево. Знявся вітер, який казна-звідки пригнав хмару густого туману. Не було жодних сумнівів, що зустріч була без свідків і липка біла піна з’їсть усі сліди .