ГУСЕНИЧНИЙ ПІАНІСТ

І

На побудову театру пішло десять років. Генії інженерії та будівництва вложили все своє вміння для побудови найбільшого театру в світі. Десять років любителі драми та музики чекали відкриття, як колись римляни очікували побудови Колізею. Новий театр замість крові та видовищ пропонував поціновувачам музику та акторську гру.

І ось цей час настав, великий Колізей сучасності відкрив свої двері для всіх бажаючих. Гранітні брили, окрашені металами, камінням та платиною. Колізей світився, сповіщаючи жителів найбільшого міста на планеті про свою присутність. Серед всіх величних будівель, Колізей кричав їм: "Ось я тут! Син та Батько культури! Я тут і буду тут вічно!"

Гігантські нефритові двері, оздоблені японськими майстрами та інженерами, відчинялися рівно із заходом сонця та відкривали свої таємниці для відвідувачів. Люди зі всього світу йшли до Колізею, одягаючись в найкраще вбрання. Хутряні шуби дам та джентльменів були одягнуті поверх консервативних чорних суконь та фраків. Жінки на великих вишуканих підборах з кришталю та самоцвітів. Чоловіки гучно цокали блискучими, немов дзеркальна вода, туфлями по гранітній підлозі Театру. Люд входив до Колізею, ніби закипаюча кров у жилах могучого монстра. І всередині театр кричав своїм шанувальникам — "Ось я тут! Син та Батько культури! Я тут і буду тут вічно!"

Бідні, багаті, любителі та професіонали — всі хотіли побачити Колізей та почути музику, яка творилась в його серцевині. Монорейкові потяги везли сотні людей, зі всіх куточків світу, щоб ті побачили та відвідали Театр. Для співаків та акторів було найвищою честю виступати в Театрі. Їх імена пам’ятатимуть вічно, а їхній талант буде навіки записаний в історії Колізею.

І ось одного дня, в небі найбільшого міста на планеті засяяли екрани:

"Сенсація! Вперше в історії музики! Робот- піаніст! Шедевр роботехніки та новинка для любителів музики! Не пропустіть сходження нової зірки Колізею! Вже скоро!"

Фантазія людей оп’янила не тільки місто, але й весь світ. Робот-піаніст! Нечувано! Шедевр роботехніки! В перший день прем’єри сотні людей пішли до Колізею. Найвишуканіші зачіски жінок несли всі аромати світу. Чоловіки проводжали своїх дам до червоних стільців, прикрашених золотом та червоним шовком. В день прем’єри Колізей світився як перлина на дні океану. Сьогоднішньою зіркою був Робот-Піаніст!

Тиша в залі. Здалеку хтось дістав маленькі театральні окуляри, щоб краще бачити сцену. Завіса відкрилася. По середині стояло велике прекрасне піаніно, оздоблене платиною та діамантами. Почувся звук. З лівого боку сцени виїхав робот. Робот під’їхав на металевих гусеницях до центру сцени. Ставши навпроти глядачів, робот поклонився та промовив:

— Вітаю! Сьогодні я буду грати для вас свою музику!

Тиша в залі змінилася гучними оплесками. Хтось голосно охнув, не очікувавши, що робот буде розмовляти.

Піаніст мав металевий тулуб, поверх якого був одягнутий чорний фрак та краватка. Дві маленькі камери розміщувалися на місті очей. Голова його була трохи більшою за людську та мала неоковирно квадратну форму. Нижче тулуба робот володів двома широкими гусеницями, що дозволяли йому рухатися. Тіло його було компактним та блистіло металом. Робот під’їхав до піаніно та почав грати. Його руки були так схожі на людські, тонкі та витончені, як на картинах Караваджіо. Лише металічний блиск видавав їх неприродне походження.

Музика, що пролунала, зачарувала зал. Сумна мелодія ніби сплелася з веселими нотками. Музика жила та творилася з рук робота. "Пальці" робота так швидко бігали по клавішам піаніно, що здавалося, мелодія не витримає, та, розколовши, гранітні стіни Колізею, помандрує світом. А маленькі оченята робота тим часом бігали, швидко рухалися в металевих очницях. В його програму записували знаходження всіх можливих мелодій та відтворення найгарніших комбінацій. Робот старанно обробляв інформацію, вивчав звуки, які надходили з піаніно та знову вигадував нову мелодію. Перша комбінація, друга, третя, так, тепер мелодія, музика. Музика живе!

Піаніст закінчив свою гру. Він знову повернувся до центру зали та поклонився. Сотні людей встали зі своїх крісел в приступі ейфорії. Оплески лунали так голосно, викрики, свисти. Це було неперевершено! Зал був поглинутий талантом піаніста. Робот швидко рухав головою по залу. Він мовчки стояв та зберігав в своїх архівах відеозапис. Йому було приємно. В його програмі не було пункту, який би визначав, що йому приємно. Але він пишався оплесками та весело вертів оченятами.

II

Так проходили місяці за місяцями. Рік за роком Піаніст чарував людей своєю прекрасно музикою. Колізей та піаніст стали один цілим. Вже тисячам людей пощастило почути мелодію, яка не просто живе, а також і мандрує за межами Колізею.

Щоразу, після виступу, Піаніста відвозили до підвалу, розташованого глибоко під Театром. Там його залишали самого в невеликій кімнаті та накривали прозорим поліетиленовим мішком. Коли, всі працівники Театру залишали будівлю, робот включав свої енергоблоки та переглядав відеозаписи. Він дивився, як сотні людей піднімаються та рукоплескають йому. Піаніст був щасливий!

Пройшов ще один рік. Піаніст після чергового виступу сидів у підвалі та переглядав сьогоднішній відеозапис. Чомусь людей було менше. Піаністу це здалося дивним, адже стільки років він грав для цілком повного залу. Зовсім не було вільних місць. Піаніст прокрутив запис та прорахував кількість вільних місць. Половина місць в залі були пустими. Піаніст засумував, що, якщо його музика вже перестала чарувати людей? Треба придумувати нові комбінації, ще прекрасніші мелодії. Піаніст перемкнувся на режим автономної роботи та почав творити нові комбінації музики. Він уявляв, як представить свою нову музику людям і ті будуть щасливі, будуть рукоплескати йому.

Автономний режим було відключено. Піаніст перевірив дату, як завжди це робив. Пройшов місяць. Пройшов цілий місяць, а він таки не грав перед людьми. Робот думав, думав дуже довго. Що ж сталося? Чому його графік вже не такий як був раніше? Він перевірив годинник, він вже б мусив зараз грати на піаніно. Але він тут, у підвалі, накритий поліетиленовим мішком.

Після довгих роздумів, Піаніст вирішив зняти поліетиленовий мішок. Можливо люди хочуть, щоб він сам прийшов до сцени? Адже він пам’ятає дорогу та легко може туди дістатися. Робот думав, це не було записано в його програмі, але він вирішив сам дійти до сцени. Піаніст повільно поїхав до дверей та відчинив їх правою рукою. Далі йшов довгий темний коридор. Піаніст активував програму інфрачервоного бачення та поїхав до дверей ліфту, що знаходилися в кінці коридору. В тиші темного коридору легке побрязкування гусениці піаніста здавалося дуже гучним. Робот зупинився на півдорозі, в цей час тут вже мусили б бути інші люди. Працівники мусили б бігати по коридору з декораціями та обладнанням. Але нікого не було.

Піаніст нарешті під’їхав до ліфту та натиснув кнопку виклику. Через декілька секунд ліфт відчинився. Навпроти робота було велике дзеркало, прикріплене до стіни ліфту. Піаніст декілька секунд подивився на себе. Фрак був, як завжди охайно доглянутий. Металеві скули на його обличчі деколи підскакували вверх та вниз. Піаніст помахав самому собі рукою та в’їхав до ліфту. Він себе дивно почував, так саме почував. Піаністу було сумно та одиноко, він вже хотів по швидше добратися до зали та почати грати.

Ліфт зупинився на першому поверсі, там де знаходилися куліси та велична зала. Дивно, так багато мотлоху та коробок були розкидані за кулісами, раніше Піаніст не замічав цього, мабуть люди вирішили змінити інтер’єр, вирішив він. Роботу було складно проїхати між мотлохом, його гусениці часто застрягали в картоні та поліетилені. Він мусить пришвидшитись, глядачі вже ждуть. Піаніст ввімкнув найбільшу швидкість та проїхав всі перешкоди.

Ось зала, велична зала, стіни якої покриті тонким золотом, а стільця якої вкриті червоним шовком. Піаніст проїхав до центру сцени та став навпроти зали. Він сказав свою коронну фразу:

- Вітаю! Сьогодні я буду грати для вас свою музику!

Маленькі оченята робота обвели весь зал. Нікого. Жодного глядача. Велика зала була темна. На стільцях Піаніст замітив товстий шар пилюки та бруду. Верхню стелю пересікла величезна тріщина, з якою протискувався жалюгідний промінь світла. Піаніст ждав. Він ждав, коли глядачі прийдуть та почують його музику. А яку мелодію він створив на цей раз, вони точно будуть в захваті. Піаніст ждав. Через сім днів робот автоматично увімкнув сплячий режим. Але це нічого, він почує, коли нарешті прийдуть глядачі, тоді він відразу прокинеться і заграє свою музику.

Хтось іде! Датчики робота зафіксували рух. Перенавантаження системи. Увімкнення реактору живлення. Сенсори в порядку, відео спостереження активне. Робот подивився в зал. На останніх рядах- нікого, на балконі також. І ось Піаніст побачив людину. Це був чоловік, який присів біля самої сцени. Це був навіть не чоловік, а зовсім юнак в зеленій блискучій формі та чорних довгих чоботях. Над лівим оком юнака бала запечена кров. Все його обличчя було брудне та втомлене.

— Вітаю! Сьогодні я буду грати для вас свою музику! — мовив Піаніст.

Юнак ледве підняв голову та подивився на робота. На його лиці були видні також виразки, які кровоточили кров’ю та чимось майже коричневим. Піаніст глянув на юнака, йому здалося, що той його не почув.

— Вітаю! Сьогодні я буду грати для…. — почав Піаніст.

— А я тебе знаю… — прошепотів юнак, — я колись дуже хотів потрапити на твій концерт… — юнак засміявся, але одразу гримаса болі атакувала його виснажене лице.

Піаніст думав, останнім часом він занадто багато думав, це не було записано в його програму. Піаніст подумав і сказав:

— Ви хочете, щоб я заграв для вас? Можливо, ви можете також запросити інших? Обіцяю, вам сподобається моя музика.

Юнак покачав головою та заплакав.

— Нікого вже немає, роботе! Всі померли… А хто не загинув, той як я, скоро помре від променевої хвороби, радіації. Навіть тут, я відчуваю, як через моє тіло проходить невидима смерть.

Юнак закрив обличчя руками та йому було боляче торкатися самого себе. Він стер сльози та подивився на робота.

— О, знаменитий Піаністе, весь світ горить від ядерної атаки. Наше славне місто стоїть в руїнах, а небо стало багряне, немов кров всіх померлих його окрасила.

Піаніст думав. Він знав, що таке ядерна бомба. Він знав, що, якщо людина помирає, вона більше не може бути щасливою, не може слухати його музику. Піаніст заплакав, заплакав так, як міг робот. Але тут був глядач, він обов’язково заграє для нього.

Юнака знудило. Його тіло здригнулося в жахливій судорозі.

— Зіграй, зіграй… — прошепотів солдат.

Піаніст повернувся до піаніно та почав грати. Він використав всю свою швидкість та заграв нові композиції та мелодії. В темному пустому залі запанувала музика Піаніста. Робот завершив свою гру та повернувся до центру зали.

Солдат вже лежав. Все його обличчя було в крові та пашіло жаром. Юнак відкрив очі та усміхнувся Піаністу, потім закрив та більше ніколи не відкривав.

Робот ще довго дивився на тіло солдата. Він бачив як в тепловому спектрі тіло юнака ставало все холодніше.

— Сьогодні я буду грати для вас свою музику! — сказав Піаніст

Ніхто не відповів. Робот знову ввімкнув сплячий режим. Він однак продовжував думати. Піаніст вигадував все нові та нові комбінації. Він прокручував в своїй пам’яті записи його виступів, дивився на глядачів, які в захопленні рукоплескали та кидали квіти до його металевих гусениць. Піаніст мав час продивитися свого кожного глядача та дати тому ім’я. Він вже знав, що дівчинку, яка сиділа у п’ятдесят першому ряді, в лівому крилі, звали Вікторія. Вона була його глядачкою п’ятсот років тому, а її маму звали Офелія. Піаніст придумував ім’я кожному своєму глядачу і навіть інколи грав для них.

III

Сплячий режим. Тишина. Датчики робота зафіксували звук. Перезавантаження. Відновлення датчиків руху. Відеозапис. Робот підняв голову та подивився на залу. Рослини та трава вже заполонили залу. Лише в декількох місцях було видно колишню позолоту, що прикрашала стіни. Кості юнака-солдата вже давно перетворилися на порох, а від одягу не залишилося і сліду.

Знову датчики Піаніста зафіксували рух. Робот повернув голову та побачив двох змій. Змії мали довжину в вісім метрів та шипи з майже червоними кінчиками, які вкривали все тіло невідомих створінь. Одна із змій ривком кинулась на іншу та роззявила рота, відкриваючи три ряди акулячих зубів. Інший монстр теж приготувався до атаки, але нападник швидко прокусив йому горло та проковтнув голову.

— Вітаю! Сьогодні я буду грати для вас свою музику! — сказав Піаніст, дивлячись на моторошне видовище.

Монстр підповз ближче до піаніста та застиг на місті. В зміюки не було очей, на їх місці росли два роги, які весь час вібрували та набували червоного кольору. Змія ще з хвилину не рухалася, а потім швидко поповзла назад.

Сплячий режим. Тишина.

IV

Датчики зафіксували рух. Перезавантаження. Відновлення датчиків руху. Відеозапис. Піаніст прокинувся. Він перевірив дату, як завжди це робив. Пройшло вже двісті тисяч років з того разу, коли він останній раз грав свою музику. Робот повернув голову та побачив великого кота, що переслідував якесь дивне створіння, дуже схоже на щура. Піаніст не встиг запропонувати гостям свою музику, вони швидко зникли у щілині з кам’яних глиб.

Робот подивися на піаніно. Його цілком заволокли зарослі рослин та рослинно-подібних водоростей. Потрібно розчистити піаніно. Піаністу було важко рухатися, дикі зарослі обволокли його гусениці. Зверху сцени капала вода, тому гусениці робота поржавіли та рухалися дуже повільно. Нарешті робот добрався до піаніно та почав розчищати його. Водорості легко струшувалися, а маленькі жучки поспіхом тікали зі свого колишнього дому.

Піаніст повернувся до центру сцени та увійшов в сплячий режим. Перед виключенням, його датчики показали, що реактор енергії використав майже всі свої запаси. Піаністу стало сумно, а це не було записано в його програмі.

V

Датчики зафіксували рух. Перезавантаження. Відновлення датчиків руху. Відеозапис. Піаніст прокинувся. Його гусениці були приховані в рослинах та піску. Піаніст побачив створіння, яке стояло навпроти нього.

Немов величезний кіт встав на передні лапи. Істота мала жовту шкіру без хутра. Очі кота, розумного кота. Ріст створіння був близько двох метрів. Шовковиста шкіра блистіла немов гума. Це без сумніву була розумна істота. Вона обережно обійшла навколо Піаніста та подивилася прямо в його маленькі скляні камери.

— Вітаю! Сьогодні я буду грати для вас свою музику! — пролунав голос Піаніста

Робот не міг рухатися, його гусениці зовсім не слухалися. Піаніст не міг зрушити з місця.

Істота зовсім не налякалася голосом Піаніста. Вона побачила, що робот безрезультатно хочу вивільнитися з пут водоростей. Велика кішка одним сильним махом вирвала всі рослини з-під гусениць робота.

— ІДИ…. ІДИ….ГРАЙ, — пролунало у голові Піаніста.

— Як ти говориш? — запитав Піаніст

— ЦЕ ДАР МОГО НАРОДУ….МИ СПІЛКУЄМОСЯ БЕЗ ЗВУКІВ….ІДИ….ГРАЙ….Я ПОБАЧИЛА ТВОЇ СТРАЖДАННЯ…ІДИ.

Піаніст поклонився та під’їхав до піаніно. Лише його руки зберегли свій первозданний блиск. За декілька секунд він відкрив свої архіви та почав грати. Музика ожила!

Істота впала на коліна, вона плакала:

— БОГ!

VI

Істота вийшла із печери. Пройшовши через оазис джунглів, кішка ступила на випечений пісок пустелі. Через декілька секунд, принюхуючись до повітря та глянувши на багряне небо, істота використала свій телепатичний дар:

— БОГ! З НАМИ ГОВОРИВ БОГ! І ІМ'Я ЙОМУ — ПІАНІСТ!

2 липня 2011 рік