– Змієголовий! Змієголовий!
Гучне ревіння трьох раковин – Кия, Щека й Хорива – зустріло мене на Арені Сонця.
Під ногами я побачив велетенське сонце, яке виблискувало на асфальті. Закляклий сніг прикрасив його масне обличчя недоречною сивиною.
Стійки з найрізноманітнішою зброєю (від звичайних кинджалів та булав до вишуканих алебард, гізарм та бойових молотів) охоплювали арену щільним кільцем. Начищені леза дворучних мечів привертали зайву увагу. Мстислав майстерно відокремив особисту зброю від тієї, яку міг би обрати я.
Від стійок здіймалися кам’яні стіни, увінчані залізною решіткою, за якою біснувався натовп.
Спочатку я відчув, як тремтять мої коліна, аж обладунки задзеленчали.
«Ти зможеш…».
«Я вірю!».
«Ти живий… Іди».
І привітання натовпу:
– Змієголовий! Уперед!
Це трохи заспокоює.
Навпроти мене височів Мстислав. На ньому були красиві золотаві обладунки. І незмінна маска – набурмосене бородате обличчя.
– Шкода, що Пута не побачить цього. Вона так і не скуштувала забороненого плода, – я занурив руку в джинси й дістав свій талісман. – Не бажаєте яблучка?
Мстислав розлючено засопів.
– Я бачу, ти зміг дожити до цієї вирішальної миті. Дуже добре. Нехай же розпочнеться Двобій!
Протяжно загули раковини.
За мить нас обох поглинуло ґелґання глядачів. *** – Беззубі посмішки балконів!
– Золота жерстянка сонця!
– Гострий язик меча!
Ми шпурлялися звичайними метафорами приблизно півгодини, тицяючи то на багатоповерхівки, то на дерева, то на глядачів, то на небо. У моєму арсеналі було чимало таких «клонів». Тому я швидко поєднував і жбурляв метафори. Прямо в золоту мармизу Мстислава.
Невдовзі Кий, Щек і Хорив зригнули короткий сигнал – другий раунд.
Мстислав схопив зі стійки важкий дворучний меч. Натовп загудів. Певно, великий бард постійно обирав таку зброю.
Несподівано Мстислав заговорив: Допоки не сказало Людство:
«Зброє, прощавай!»
Живе допоки супутник життя,
і ходить допоки зі смертю в обіймах. І з кожним словом підходив ближче. І страшний меч розкручувався все швидше. Тіло його – обладунки й кольчуги,
руки і пальці – стріли та кулі,
ноги – мечі та кинджали,
обличчя – носате вістря алебарди… – Продовжуй, – наказав Мстислав.
Продовжувати? Гм… Ха, я справді не вмію читати поміж рядків! Ось чому Тхір розіграв увесь цей фарс з незавершеним віршем!
Я взяв рапіру. Руків’я обвивала красива золотава змійка.
У моїй голові безликі легіони шикувалися стрункими рядами. Повільно з’являлося продовження вірша. І відскакують від тіла прокльони матерів,
і вихоплює цупкими перстами тисячі душ,
і наздоганяє швидконогий боягузів та сміливців,
і постійно пхає свого носа в чужі тіла… Натовп схвально зашумів. Такий хід усім сподобався.
– Непогано, – кивнув Мстислав. – То що ти там казав? «Постійно пхає свого носа»?
Інстинктивно я нахилився. Широке лезо розпанахало повітря над моєю головою.
Наступний важкий удар провищав навскоси. Я почав обходити Мстислава. Мій рух пролягав півколом. Так я намагався спантеличити ворога.
На останньому кроці я вигукнув «кац!», нахабно вирвався уперед, підкотився під замах дворучника (холодний вітерець по спині) і провів рапірою тонку червону смужку на руці великого барда. Мстислав вилаявся.
– Великий бард – звичайна людина!
Цієї ж миті зусібіч ударило гуготіння натовпу. І крізь цей гул, від якого тремтіла вся арена, ледь протискався мій голос:
– Моя черга! Тернистий вітер позривав
останні золоті злитки,
тендітні, наче скло,
просякнуте сірим дощем. Блискавка розтинає без наркозу,
ріже зубчастою пилою
горбкуваті ганчірки хмар.
А небо стогне перуном. Хіба небо може плакати?
Хіба то з неба вода?
Воно ж чисте. І так само чисті –
і сльози, і піт, і кров… Мстислав завагався.
– Продовжуй, – крикнув я, – продовжуй, великий барде!
Хльосткий клинок пробігся по золотій личині. Я дратував ворога. Божевільно витріщені сірі очі та сліпучо-білий вищир зубів красномовно заявляли, що Мстислав ладен розмазати мене по арені. Єдина доля кожної краплини –
упасти
на скло, скотитися униз
кудись,
залишаючи слід,
який зітруть інші. Єдина доля кожної краплини –
упасти
на землю чистою, змішатися
з грязюкою,
на чоботах залишаючись,
поки не струсять. – …Поки не струсять! – гаркнув Мстислав, замахуючись мечем.
Я смикнувся вперед. Поривчасте зітхання натовпу перетворилося на сутужний стогін. Дворучний меч знайшов свою жертву.
Я відчув, як клинок розриває тонкі кольчуги замовлянь, ріже залізо і торкається шкіри. Потім нахлинув біль, який зігнув мене вдвічі. Рапіра тихо дзенькнула і покотилася по асфальту.
А секундою раніше спалахнула злість. Зціпила обидві руки в єдиний кулак.
Тінь переможця не встигла накрити мене Словом Сили. Я розпрямився смертоносною пружиною і вдарив щосили. Як по волейбольному м’ячу. По підборіддю, обрамленому золотою маскою.
Мстислав похитнувся. Із золотих вуст випорснула кров. Не золота – справжнісінька. Великий бард усе ж таки був людиною. Я виграв одну коротеньку мить. Цього достатньо.
– Кац!
Я підхопив з асфальту рапіру і вжалив великого барда.
Він не зойкнув. Навіть не прохрипів прокльону. Просто впав на асфальт купою брухту.
Натовп забився в екстазі. Повітря вібрувало від шалених оплесків. Та це ще далеко не кінець. Треба закріпити перевагу.
– Тихіше! Тихо, кажу! – проговорив я. – Чуєте?! Овва, що це?
Град овацій миттєво вщух. Усі слухали.
Тільки б почути… Слово Сили. Я наблизився до рани. Майже впритул. Кров хльостала з неї ритмічними товчками, заливала моє обличчя.
Слово Сили. Почув! Ось воно! Як вам?!
– Холодний шелест душі.
В очах потемніло. Небо й земля підстрибнули, немов баскетбольний м’яч. Закрутилися – це м’яч вкотився у кошик. Який рахунок? Та що це зі мною? Я втратив свідомість?
Мій останній рух… Потягнувся до маски. Зірвав її з триклятого обличчя, відшпурнув геть. І нічого не побачив. Лише суцільну метафору.
Вуста, міцно зліплені літерою М. Чотири тонких шрами.
Чотири лінії. І два вістря літери – альфи й омеги всіх бардів.
– Переміг Руслан Змієголовий! – озвалося луною в голові, яка стала неймовірно легкою.
Гуркіт Кия, Щека й Хорива. І гидкий гном, який почав вимальовувати літеру М на розпеченій поверхні мого мозку. *** Перше, що я побачив – біла стеля. Неймовірна вага притискала мене до ліжка. Скільки можна валятися! Спробував підвестися, але втома наполегливо штовхнула мене в горизонтальну позицію. Ноги були ватні. Покрутив головою, щоб роздивитися оздоровчу в’язницю. Голі стіни. На столі розкидані якісь ліки. Поряд, у зеленому пластмасовому горщику самотньо хиріє квітка. За вікном теж усе біле, хворобливе, лікарняно-бліде. Зима.
Уже не боліло. Рана була міцно стягнута перев’язкою. Тільки давила нудотна втома. Та щось неприємно поколювало в грудях.
У палату обережно зазирнула медсестра. Побачила, що я прийшов до тями.
– Як ви себе почуваєте?
– Нормально.
– А до вас прийшли.
– Хто? – прохрипів я.
– Дівчина.
Ліна!
Рум’яна і весела. З величезним пакетом.
– Там часник і Розп’яття? – злякався я.
– Ні, дурнику, – засміялася Ліна. Сіла поряд. Стиснула мою руку в своїй. Так продовжувалося кілька секунд. Я спіймав її погляд. У ньому було все те, що допомагає бардам жити. Додає натхнення. Прикрашає тисячею різнокольорових ліхтариків сірий світ. У ньому було кохання.
– Ой, вибач! – занепокоєно мовила дівчина. – Моя рука... Я тільки з вулиці. Холодно?
– Нічого. Не відпускай.
– Він тебе сильно поранив?
– Жити буду, – я зробив ще одну спробу підвестися. Вдалося. Я відчув під ногами вогкий лінолеум.
– Ребра хоч цілі?
– Напевно.
Ліна поклала на стіл пакет. Крізь целофан червоніли яблука.
– Це передали Стах, Богдан і Нестор, – сказала вона. – Тобі потрібні вітаміни, великий барде.
– Дякую, – прошепотів я. І поцілував троянду. Прямо в ніжні пелюстки.
| 
