Воскресенье, 24.10.2021, 15:28

Приветствую Вас Гость | RSS
Луганский клуб фантастики "ЛУГОЗЕМЬЕ"
ГлавнаяРегистрацияВход
Меню сайта

Категории раздела
Рассказы [88]
Повести [5]
Романы [22]
Сказки [3]
Поэзия [6]
Незавершенные произведения [11]

Форма входа

Комменты новостей











Сообщения форума
  • Новости мира фа... (451)
  • ВЕЧНОЕ (35)
  • ЧТО ТАКОЕ ВЕРСУ... (2)
  • Конкурсы инозем... (8)
  • Жюль Верн сегод... (0)
  • Фантастический ... (17)
  • Свободная тема (79)
  • Ділимось поезіє... (2)
  • Последнее из пр... (98)
  • магический реал... (0)

  • Новые произведения
    Виктория Климчук "Заклинание по Блоку" (1)
    Дмитренко Александр. Виртуальный мир Джона Брауна (0)
    Дмитренко Александр. Пришелец и снежинка (0)
    Дмитренко Александр. Режим Драйвера (0)
    Экзамен (0)

    Комменты к текстам





    Свежая ссылка д

    Свежая ссылка д

    Свежая ссылка д

    Свежая ссылка д

    Свежая ссылка д


    Главная » Файлы » Литература Лугоземья » Повести

    Ден Княжич "Двобій"
    15.12.2009, 00:37
    Двобій

    Я довго роздивлявся краплину крові, яка набухала на моєму пальці. Відкинув геть від себе кляту голку і шепотів, шепотів. Щось надзвичайно важливе.

    …кармінова сльоза… ні, не те…
    …тремтячий рубін на… дурня…
    …жива вода... з кожною краплиною… з кожним подихом…

    О! Послухайте! Значить… е-е-е… тьху, розплилася…
    Роз-ма-за-лася… Ще одна пляма на моїй репутації… Інша справа! Так краще.

    Довго я гризу себе за цей вчинок. За кілька хвилин у «Токсичній загрозі» я встиг обматюкати кількох непроханих гостей, влаштувати бійку за щось таке… І викликати на Двобій великого барда Мстислава.
    Цей момент я запам’ятаю надовго. Хоча… ні, ненадовго. Двобій відбудеться у понеділок, дванадцятого грудня. Тож дев’ять днів відділяють мене від неминучої загибелі.
    Темний силует, окреслений неоновим світлом. І страшні слова: «Гаразд, я приймаю виклик».
    От і все. Найкращий поет та співець зробить з мене… якесь блюдо, в якому головним компонентом є мілко подрібнений бард.
    Мстислав… Це колюче ім’я здавлює мене, дзвенить у вухах кожну хвилину. Це ж скільки треба випити, щоб викликати його на Двобій?! Чесно? Небагато.
    А-а-а! Годі! Кляте сумління! Не треба мене мучити! Тоді я забагато видув. Скільки? Ви що, знущаєтесь?

    ***

    Коли і як я став бардом? Важко пригадати. І не тому, що колись там я забагато випив, а тому, що це сталося дуже швидко. І дуже давно.
    Мить – поштовх. І безмежний океан натхнення, в якому спочатку я знав тільки один-єдиний острів – мою першу пісню. Звісно, цей острів дуже маленький, майже безлюдний. Бо його легше було знайти. І спочатку не всі його помітили.
    А потім… потім крізь їдкий туман вималювався ще один, набагато більший острів. Саме завдяки йому про мене дізналися барди.
    Кілька місяців мені вистачило, щоб злитися з громадою й вивчити її закони і правила.
    Найголовніше правило барда – не відображати того, що сам не відчув, не побачив, чого не зможуть відчути чи побачити інші. І за цим правилом послідовно шикуються інші.
    Одначе чимало часу я витратив, щоб осягнути й відчути серце поезії – метафору.
    Метафора – альфа і омега бардів, бо в ній збережена вся сутність відчутого. Метафора – це жива істота, яка виїдає зсередини аналітичність та нестандартність думок, будь-який символ, будь-яку асоціацію. Водночас метафора знищує крихку межу різнорідності, перетворюючи уявні образи на клони, одноликі створіння, напівстерті обличчя, легіони облич, які потім повільно шпацирують у голові. Чим більше таких «клонів», тим більше асоціацій. І тим яскравіше проступатиме зміст метафори, яка вбиває порівнюване й одночасно відновлює у зовсім новому вигляді.
    Сутність предметів чи явищ зводиться до одного об’єкта – центральної точки метафори. Зовнішня, буденна, нікому не потрібна оболонка знищується. Отак мене і знищить Мстислав, коли три величезні раковини гучним ревом оголосять початок Двобою.
    Двобій, як правило, проходить уранці, на Арені Сонця. Це місце належить Мстиславу, бо саме він є ініціатором «метафоричних поєдинків». Переможець Двобою отримує найголовніший приз – життя і славу. Переможених я не бачив, бо кладовище знаходиться далеко за межами міста.
    Але успіх у Двобої залежить не лише від гостроти слова, а й від уміння володіти зброєю. У битві, як і в поезії головною метою є наближення сутності до вищої точки, до творчого екстазу, до взірця. Тому в другій половині Двобою зазвичай використовується зброя.
    Шосте правило барда (і одна з семи чеснот барда) – вміння володіти зброєю. Подейкують, Мстислав – майстер меча й булави. За весь час моєї бардовської діяльності я навчився лише штрикати ножем. І трохи рапірою.
    Коротше кажучи, я вляпався.

    ***

    Я довго стояв на балконі. Захлинався крижаним повітрям. І не знав, до чого звернутися, щоб розтопити закляклі думки.
    Наркотики? Ні, я ще не настільки збожеволів.
    Міцна кава розганяє кров, б’є напористою хвилею по скронях, примушує думати, проганяти легіони клонів-асоціацій швидким маршем, зупиняти, обирати, як римляни обирали кожного десятого для децимації. Роздивлятися і знов пхати в темне підземелля розпаленої свідомості.
    Нічого. Зовсім нічого. Я не можу обрати. Звертатися до замурзаних і багаторазово зґвалтованих оксюморонів, порівнянь, перифразів, гіпербол… якось не хочеться. Народити щось нове, встановити пластикові вікна в середньовічному лицарському замку, зробити так, щоб мистецтво (як і мода, господиня урбаністичного простору) зригнула останній писк на мою честь… це трохи смердить приндою. Це не для мене.
    Тоді що?!
    Я не боюся смерті – її землиста фізіономія заяложена численними метафорами.
    Мстислав.
    Його я боюся найбільше, бо в нього НЕМАЄ обличчя. Є лише золота маска.
    Звісно ж, приємно порівнювати свого ворога з лайном. І бачити на його плечах смердючу купу. Проте не дуже приємно спуститися з поетичних небес в обійми «туалетного приятеля» і відчувати, як з тебе виходить зловороже обличчя. Втім не менш приємно наприкінці природних потреб змити його. Як це просто! Тільки-от замість золотої личини Мстислава досить складно уявити щось огидне.
    Я допив каву. Ледве досьорбав її, холодну, слизьку, густу, наче холодець. Що тепер? Спати. Скорочувати час. І вкорочувати собі віку.
    Пересилити себе. Мстислав – ніщо. А хто тоді я? Нікчемник, який тільки що пірнув у тепло кам’яного мішку квартири.
    Темний силует судомно затремтів на стіні, якраз навпроти мене. Тінь! Щось стусонуло мене. Захотілося вибігти на балкон, зачинити двері і дилькотати від страху. І відчувати важкі двері на щоці, закоцюблу деревину. Ось тінь стрімко наближається. Ось із пітьми проступає золота маска Мстислава. Ось хрускотить дерево… Та ні, це вже моє тіло, куди в’їжджає страшний клинок великого барда. Не боляче – гидко. Мстислав випередив мене не один крок. На один удар. І я програв Двобій задовго до його початку.
    І ось це я передумав, витріщаючи очі на власну тінь!? Докотився!
    Ні, це все ж таки не моя тінь. Я бачу її! Муза. У неї немає обличчя. Метафора витерла його, як довгоочікувана відлига змиває крижаний візерунок з вікна. Уподібнила з чимось? З чим ототожнив її улюбленець? Як кислотний дощ безжально гризе красивий кам’яний рельєф. Як божевільний Роден раз по раз знищує свою скульптуру, прагнучи надати їй неповторну динаміку, запам’ятати мертвий рух, застиглий у часі. Отак я розправився з покровителькою мого натхнення.
    Навколо неї кипить кров з молоком – страшний стандарт краси. Чи то ллється бронза – теж стандарт – заливаючи ноги, руки, пробираючи до кісток.
    – Руслане, я тут. Не бійся.
    Я й не боюся. Спалахнуло світло, вдарило жовтуватими променями по голові. Змусило примружитися. Кімната виринула з темряви, вистрибнула до мене. Невловимо ковзнула підлогою під ноги. Накрила стелею.
    – Ліно, навіщо ти тут?
    Поки що я не бачу її – ніжний голос дзвенить у коридорі. Я просто не хочу, щоб вона бачила мене в такому пошматованому стані.
    Яка вона? Неймовірно красива. Чимало прекрасних метафор навіяла, чимало образів пробудила з німого натхнення. А чи не познущалося з неї моє божевілля? Що я тоді сказав? Стигле яблуко твого обличчя?! Господи!
    Їм яблуко, а з нього бризкає кров. Люба, звідки ці шрами в тебе на губах?
    – Що з тобою, Руслане?
    Боязкий доторк тонких пальців. Я обережно подивився на Ліну. І побачив те, що й повинен був побачити. Здригнувся та сліпо почвалав до вікна.
    – Заспокойся! – злякалася Ліна. – Руслане!
    – Яблуко не може розмовляти, – чомусь сказав я.
    – Яке яблуко? – не зрозуміла дівчина. Спробувала посміхнутися (крізь сльози, напевно). Наблизилася до мене, обійняла. Я відчув на шиї спалах її губ. І тремке дихання.
    – Нічого, все нормально. Ми разом – це найголовніше.
    – Знаю, кохана, – відповів я. Схопив зі столу яблуко і поцілував.

    ***

    – Заспокойся, ти забагато випив.
    – Сам заспокойся. Не лізь!
    Келих тріснув, коли я опустив його на стіл. З силою опустив, розлючено. Бурштинові краплі пива стрімко поповзли з тріщини.
    – І цього вилупка називають майстром?!
    Тінь загрозливо хитнулася в мій бік.
    – Хочеш довести протилежне?
    – Хочу, – вперто кажу я.
    – Ти розумієш, що кинув виклик Мстиславу? – смикає мене Богдан.
    – Розумію, – киваю. І кричу. Волаю, щоб усі почули. – Я кидаю тобі виклик!
    – Я не хочу вбивати барда, – похитав головою Мстислав. – Такого талановитого, як ти.
    – Я! Кидаю! Виклик!
    Мстислав підвівся. Тінь ковзнула на стіл, накрила мене, Богдана, Нестора, дівчат...
    – Гаразд, я приймаю виклик. Зустрінемося дванадцятого грудня, в понеділок на Арені Сонця. – І багатозначно додав. – Будь ласка, дотягни до понеділка. Це ж усього дев’ять днів.

    ***

    – Три!
    – Десять!
    – Чотири!
    – Десять!
    – П’ять!
    – Десять!
    – П'ять і ще три зверху!
    – Десять.
    – П'ять з половиною!
    – Дев'ять. Треба ж совість мати, Руслане!
    – Вісім.
    – Гаразд, – погодився Тхір, перераховуючи гроші.
    Тривалий час я розглядав чаклуна-підпільника, намагаючись вловити якусь дивину в його одязі. Нічого сказати – він навчився маскуватися. Подерті джинси, чорна толстовка, настовбурчене руде волосся. Хтось угледить в ньому неформала, хтось – звичайнісінького хлопця, який прагне самовираження. А хтось консервативно назве бандюгою.
    – У тебе є ліцензія? – навіщось спитав я.
    – Овва! – Тхір аж підскочив.
    – Я серйозно.
    – І я серйозно, – озвався хлопець, копирсаючись в товстезній книзі. – Скільки до мене ходиш, ніколи не просив ліцензії. І от тепер, – він задумливо почухав підборіддя, – що трапилося?
    – Моя справа дуже важлива.
    – Овва. І що це за справа?
    Так не хотілося зізнаватися, але довелося. Що поробиш. Прийшла біда – не варто зневажати її.
    – Двобій. Я викликав Мстислава.
    Тхір кілька хвилин очманіло витріщався на мене, наче школяр на музейний експонат. Потім закрився книгою.
    – Дурень, – почув я його приглушений голос. І чомусь розізлився.
    – Так мене назвав Нестор. І Богдан…
    – І Стах, і Онуфрій, і Віктор. І я назву ще раз. Ти вляпався.
    – Не вперше.
    – Е-е-е, не треба порівнювати, – Тхір захлопнув книгу і взяв з полиці нову – «Втрачений рай» Мільтона. – Тоді вихід був. Скажи чесно, ти викликав Мстислава, щоб отримати славу найкращого барда? Чи щось комусь довести?
    – Ні, я просто викликав Мстислава.
    – «Просто», – хмикнув чаклун. – Коли твій труп винесуть з Арени Сонця, от тоді буде «просто». І зі смаком.
    – Спасибі на доброму слові, – пробурмотів я. – І за підтримку.
    Тхір підвівся й урочисто відкланявся.
    – Нема за що. А підтримка тобі вже не потрібна. Потенційний труп ніхто не захоче підтримати – ця справа погано пахне.
    – Мені потрібна лише порада. Я заплатив.
    – Заплатив, – погодився хлопець. Покинув Мільтона. Неквапливо запалив якусь тріску. Кімната наповнилася солодкуватим димом.
    – Ба, від тебе смердить! – відгукнувся Тхір. – Це від переляку? Чи вже почалося гниття?
    – Іди до біса!
    – Запізно, – таємничо посміхнувся чаклун, – запізно мені туди йти. А от тобі слід поменше пити.
    Тут він має рацію. Цей маленький чоловічок з маніакальною тягою до заклять, заборонених книжок і концепцій тих особистостей, кого вже тричі відлучили від Церкви, про кого йшлося в славетному «Молоті відьом», інколи говорив правду, від якої ставало ніяково.
    – Нащо ж ти викликав Мстислава? – продовжував знущатися Тхір.
    Я лише знизав плечима.
    – Ага, якщо свербить, то треба негайно почухати. Я правильно тебе зрозумів?
    Я мовчав.
    – Мстислав непереможний бард, – спохмурнів Тхір, гортаючи сторінки якогось щоденника. – Чимало відчайдухів загинуло на Арені Сонця.
    – Я це знаю. І що робити?
    – Ти не бачив Путу? – несподівано спитав чаклун.
    – Хто вона?
    – Доречніше було б спитати «що воно таке?»
    – Я не знаю.
    – А чи знаєш ти Ульґу? Чи Авадд?
    – Ти мені питаннями не шквар! – розсердився я. – Гроші є – своєю кебетою воруши!
    Тхір перегорнув ще одну сторінку і зупинився на наступній.
    – Так, подивимось, що пише моя розвідка. Ось… Мстислав береже наостанок убивче слово.
    – Слово Сили? Знайома річ. А яка його улюблена зброя? Я чув, що меч і булава.
    – Його зброя важка, – прочитав Тхір, – як і останнє слово.
    – Твоя розвідка погано працює. Нічого докладного.
    – Ет ні, – ледь не образився хлопець, – моя розвідка працює як слід. Тільки я вмію читати поміж рядків.
    – Он як! Значить, я не вмію?
    – А намагався? Хоч раз?
    Я похитав головою.
    – О, тут є дещо про Слово Сили, – Тхір провів пальцем по обвугленій сторінці. – Дещо цікаве. Та-а-ак… Те, чого ніхто не побачить і не відчує наявності… в наявність чого не завше вірить. Що важко наділити подобою…
    – Цікава теорія, – сказав я. – Поясни нормальною мовою.
    – Створення Слова Сили – це спроба надати подобу неіснуючому. І ти спробуй. Знайди лише те, що не має подоби.
    – І все?!
    Тхір відкинувся на спинку стільця. Подивився у вікно. Якось відчужено.
    – Знаєш, – мовив він, – я почав писати вірш і ніяк не можу завершити. Допоможеш?
    – Спробую.
    – Послухай, будь ласка.

    Кхе-кхе… Теплом прочистив
    застуджене горло жайворонок.
    Поквапливо підтягає завія
    продірявлений відлигою
    білосніжний плащ.

    Відчуває… Прозорим крилом
    несеться її суперниця
    під задрімані оплески дерев.
    Під урочистий спів
    хору очманілих котів…

    – Усе, – похнюплено мовив Тхір. – На завершення мене не вистачило.
    Подумки я наказав моїм безликим легіонами зупинитися. Нашвидку переглянув бойовий порядок, кожного легіонера, порівняв.
    – А якщо так…

    Дерев'яніє-терпне шия –
    щось пече зверху. О!
    Ти диви, як дотепно сплюнув Ярило.
    Чи то смачно висякався Ра
    у м’яку, хрустко-свіжу хустку неба.

    – Я так і знав, – зрадів чаклун.
    – Що ти знав? – не зрозумів я.
    – Що ти зможеш протриматися на Арені Сонця довше, ніж я очікував!
    І за ці балички я стільки заплатив! Очевидно Тхір тільки те й уміє, що вилікувати гикавку та витягти камінці з нирок. На хорошу пораду його просто не вистачає. Згодом, як і на якісний вірш.
    – І навчися битися! – гукнув мені в спину Тхір. – Пам’ятай, що важка зброя породжує незграбні удари!

    ***

    – На! На! Тримай, сволото!
    – За Мстислава!
    – Лежати!
    – Усе, з нього досить! Ходімо.
    Злива ударів обірвалася. Рівне дихання повернулося в мої розжарені легені.
    Я бачив лише спітніло-сіре небо. Розмазане по ньому сонячне око, наче яйце по сковорідці. І в цьому мені пощастило. Я знав, що лежу посеред вулиці. Що вітер кидає на мене тисячі крижинок. Було вкрай цікаво – чи замете мене? Чи знайдуть потім археологи? Або весна розплавить, розкидає врізнобіч мою могилу. А що в ній лежить? А нічого.
    Не хотілося вставати. Я відчував, як гарячий струмочок повзе по щоці. І ще один – з куточка губ. Завірюха з інквізиторським терпінням засліплювала мене, штрикала кригою. Шматувала льодовитим батогом незахищену одягом шкіру.
    Досить з мене?
    Ні, навряд чи. Тортури продовжувалися.
    Я відчув, що хтось стоїть поряд. Уважно роздивляється мене. Чогось чекає. Такі люди допоможуть лише інколи, якщо проводять день у гарному настрої. Може, це й не людина взагалі? Однаково.
    Я вигнувся, щоб пересилити біль у хребті. Щоб слова виходили легко, м’яко, без агонії.
    Не допоможе, той нехай хоч послухає. Нехай просто зрозуміє.

    Хто я? Незавершена пісня
    Творця. Він спати пішов
    на м’яку недільну постіль,
    залишивши недороблену плоть
    на гончарному одрі.

    Я розліпив очі, запльовані снігом. Побачив чиєсь обличчя. Хрипкий голос обдав мене струменем теплого повітря.

    Хто ти? Забута строфа
    величального небесного гімну.
    Шкода, ніхто не згадає слів
    і не зірветься на крик,
    щоб заглушити гудіння машин.

    – Спасибі, – прошепотів я. Солонуватий присмак крові змішався зі снігом.
    Слова… Вони судомно забилися в горлі. Ритм зламався.

    Хто ми? Нещасні блукачі,
    закуті в тілесні обладунки…

    Зі снігової завіси виринула рука. Підхопила мене й ривком поставила на ноги. Я хитався.
    – Руслане! Слухай.
    – Кажу тобі…
    Хрипкий голос повідомив:
    – Ти живий.
    І наказав:
    – Іди.

    ***

    У переході було холодно. Що ж, я звик до такого привітання маленького підземного світу, де люди ховаються від небезпечних машин, створінь техногенного світу. Хоч і ненадовго. Принаймні, тут вони почувають себе спокійніше, ніж там, посеред дороги, на перехресті.
    У переході я співаю не лише заради грошей. Дехто вважає цю справу вкрай принизливою, вважає це прерогативою жебрацтва. Так, найчастіше люди проходять повз мене, дивлячись кудись уперед, намагаючись не помічати. Барди співають для перехожих, щоб їм було зручніше жити. А все, як завше, виходить навпаки – більшість (епіцентр натовпу і потенційних слухачів) думає, що ми заважаємо, викликаємо незручність, себто примушуємо людей згадати про проблеми, які їх не стосуються.
    Я знаю лише одне. Бард – це великий барабан, а Муза вистукує на ньому свою волю. І грім цей настільки гучний, що в мене просто голова розколюється.
    А, зрозуміло! Для вас я просто розвага? Нехай буде так.
    Коли я розмістився на сходах, приліпився до стіни, до мене підійшов охоронець.
    – Скільки? – запитав він.
    – Дві години.
    – Гаразд. Тут був Нестор. Йому пощастило більше. Сьогодні буде мало людей. Усі відсиджуються вдома.
    Дійсно, нащо я прийшов? Нестор попереджав, що день невдалий.
    Я дістав із сумки лютню. Сьогодні вирішив узяти її. Бандуру краще брати по святах. Пальці пробіглися по струнах. І відразу ж їх ужалив мороз.
    Яку пісню заспівати? Зміст пісні не повинен різко контрастувати з погодою та загальним настроєм перехожих. Де ж ці перехожі?

    Ти щедро ллєш гарячу воду
    В порожній келих почуттів,
    Щоби о п’ятій, при нагоді
    ХТОСЬ чаю з нього б пригубив.

    Брудний фіал… і видно гидко
    Очей малюнок і зубів.
    Все ллєш окріп. Не знаєш, рибко,
    Чого від тебе він хотів.

    Якась дівчина зупинилася. Стояла і слухала. Я не бачив її сліз, не хотів бачити. Співав собі, не звертаючи на неї уваги. Не відволікався.

    Терпкий трунок ти засипаєш,
    А цукор? «Ти про що, синок?
    Ач, не солодким (пам’ятаєш?!)
    ХТОСЬ любить сьорбати чайок!»

    А вона стояла. Навіть (здалося?) трохи підспівувала. Така худорлява й самотня. Цікаво, звідки вона прийшла? На що сподівалася? Від кого ховалася у переході?
    Від себе.
    Отак стоятиме Ліна, коли Мстислав…

    Ой, луснув келих! І не шкварки –
    Крижини, бризки по столу,
    А ти лише змахнеш уламки
    І схопиш склянку геть нову.

    – Можеш заспівати цю ж саму пісню? – попросила дівчина.
    – Будь ласка. Сподобалася? – посміхнувся я. Неодноразово чув подібні прохання. Але настільки щирого – ніколи.
    – Дуже доречна.

    Ти щедро ллєш гарячу воду
    В порожній келих почуттів…

    ***

    Маршрутка різко загальмувала, обсипавши мене сніжною шрапнеллю. На щастя, людей у ній було небагато. Я бадьоро ввалився в салон, знайшов вільне місце.
    Кілька секунд насолоджувався відпочинком. Далі прилинула втома. І зимна депресія. А їхати ще двадцять хвилин!
    На наступній зупинці зайшла дівчина. Мій погляд одразу ж застряг на ній.
    Народилася якась метафора. Знов почалося божевілля.
    Де обличчя? Напівстертий силует. Імпресіоністична картина на близькій відстані. Зовсім недалеко. Сім-вісім мазків – зліплені суцільним куснем фігури, тло, перспектива… Малесенький шматочок величезної панорами.
    Господи, чого я тільки не передумав у цей крихітний, але від цього не менш солодкий уривочок часу!
    Дівчина наблизилася до мене. Здавалося б, нічого особливого в ній немає. Але її погляд… Великі зелені очі щось казали, промовляли, шепотіли. У них була пристрасть.
    До кожного?! До мене.
    Я охоче підвівся.
    – Сідайте, – чомусь запропонував, хоча вільних сидінь навколо було достатньо.
    Дівчина хитро посміхнулася:
    – А можна сісти вам на коліна?
    – Будь ласка.
    І тут потужний електричний струмінь пробігся по моєму тілу. Її пристрасть передалася мені. На мить стало страшно. На мить я відчув себе жалюгідною маріонеткою, ганчіркою. Лише на мить.
    Дивна ейфорія палаючими хвилями розтікалася зсередини до кінчиків пальців. Перед очима замайоріли розпливчасті кола. Червоне в чорному, потім зелене в синьому. Свідомість неквапливо полишала мене.
    Кров закипіла. Вдарила, перш за все, в голову, розпливлася по щоках. Потім нестримно рвонула вниз, назустріч інстинктам. А ті, в свою чергу, зводили всі думки до однієї – ця дівчина буде моєю. Сьогодні. Зараз.
    Притьмом я згадав про мобілку в кишені. Якраз під привабливими сідницями дівчини. От завібрує…
    А якщо Ліна подзвонить?!
    Скажений крик інстинкту швиденько зіштовхнув цю думку з постаменту найголовніших думок.
    Буде моєю.
    Сьогодні.
    Зараз.
    «Буду твоєю. Зараз. Іди до мене».
    – Моя зупинка, – повідомила дівчина. – Дякую.
    Неквапливо встала з моїх колін. І так само неквапливо рушила до дверей.
    Ліна не дзвонила? Подзвонити їй?
    Я покопався у кишені, видобув звідтіля телефон. Хотів подзвонити Ліні, попередити, що трохи затримаюся.
    Заблокована?! Комбінація двох клавіш!
    Леле! Це ж який целюліт треба мати, щоб отак натиснути?
    Дівчина ще раз подивилася на мене. Неначе кликала за собою. В обійми сніговиці.
    ВОНА.
    Тут щось смикнуло мене. І потягнуло.
    Буде моєю. Зараз.
    – Зачекайте, я теж…
    – Хлопче, раніше треба було виходити, – зауважив водій.
    – Відчини, – крізь зуби прошипів я.
    Автоматичні дверцята розійшлися. Я заплатив і виплюнувся з маршрутки.

    ***

    До прірви залишався один крок. ВОНА стояла на бетонному парапеті. Простягала до мене руки.
    – Іди до мене. Хочу…
    Безодня мерехтіла перед очима. Вузька кам’яна стрічка от-от обірветься. А що тоді?
    – До мене. Хочу...
    ВОНА потопала в крижаному подиху завірюхи. Крутилася разом зі снігом. Й одночасно кликала мене.
    – Хочу…
    І тут. Р-р-р-р-раз! Усе обірвалося. Лопнула золота нитка нестримного бажання. Позаду підступною стрілою вдарило знайоме:
    – Руслане, стій! Зупинись!
    Я озирнувся. Ліна. Із самострілом в руках.
    – Вона там, розумієш. Я хочу туди.
    – Ти хочеш померти?! – Ліна намагалася перекричати дике скигління бурану. І обережно наближалася, щоб ВОНА не утнула дурниці.
    – Але… але, – промимрив я, – вона кличе.
    – Вона мовчить. Ти сам ідеш!
    ВОНА мовчить. Посміхається. Щось кажуть її очі.
    Ти будеш моєю. Зараз.
    Я заніс ногу, щоб зробити останній крок.
    ВОНА не боїться самострілу, прицілу, який блукає біля ЇЇ серця. ВОНА кличе.
    Тягне в безодню.
    – Назад! – Ліна схопила мене за руку, потягнула назад. Підняла самостріл. Прицілилася. Тихенько клацнув сталевий гачок.
    Хочу?
    Запізно.
    Я розчаровано зітхнув. Спідлоба позирнув на парапет – ЇЇ вже не було. Пронизливий зойк завмер десь унизу. На відстані кількох метрів від асфальту.
    – Руслане, що ж ти… як же ти…

    Хто я? Незавершена пісня
    Творця. Він спати пішов
    на м’яку недільну постіль,
    залишивши недороблену плоть…

    Я не договорив. Гарячий поцілунок обпалив мої губи. Приємна солона біль. Забути… забути…
    – Ходімо до мене, коханий, – мовила Ліна. – Ти змерз.
    – Навіщо? – перепитав я.
    – Я знаю, як уберегти тебе, дурнику!

    ***

    Срібний ніж, велика зв’язка часнику, хрестик, монета, маленький самостріл та багацько різних речей, найменування яких залишалося для мене таємницею, – усе це Ліна вивудила з величезної дерев’яної скрині. Поклала на стіл. Перерахувала.
    – Так, тут усе, що збереже тобі життя. Якщо ти хочеш потрапити на Двобій.
    Я відчув неприємний холод біля серця. Він поривчасто заринувся ще нижче, прокотився аж до п’ят.
    – Щось мені не дуже хочеться тримати під подушкою ці причандали.
    – Треба, – наполегливо сказала Ліна.
    – Звідки вони в тебе?
    – Від брата залишилися. Він ВІРИВ, а я – ні.
    – А після його смерті ти повірила? – клятий скептицизм змусив мене з’єхидничати. Добре, що Ліна не образилася.
    – Я не вірю у співпадіння, – похмуро відповіла вона. – Тож довелося утямити, що світ не такий вже простий, яким ми звикли його бачити.
    – Про загибель твого брата ходить багато чуток. Самогубство…
    – Не кажи цього, благаю, – Ліна відвернулася. Її голос болісно тріснув. – Насправді, це не було самогубством. Мстислав уміє наносити страшні удари своїм суперникам задовго до Арени Сонця. Мій брат не протримався. Він випередив тебе на цілий крок.
    Краща відповідь на це – мовчання.
    – Ти викликав Мстислава, бо повірив у свої сили, – Ліна підійшла до мене, провела рукою по моїй палаючій щоці. – Ти зможеш. Ти не боїшся смерті, я знаю. Тож не бійся Мстислава, бо він не гірший за смерть.
    З цими словами Ліна оточила частоколом циганських голок вікно. І ще кілька, зовсім іржавих, встромила над дверима.
    – Так вона не пройде.
    – Хто? – поцікавився я.
    – Пута.
    – Тхір щось казав про неї.
    – Міг би й розповісти, – буркнула дівчина. – Пута – це напівкровний суккуб. Істота, яка спокушує чоловіків. Притягає до себе, а потім, побавившись, губить їх. Вона може прийти вночі. Тоді я точно не врятую тебе. Удень Пута працює на половину своєї сили. Саме так, як бажає Мстислав.
    – З якого ж пекла він викопав суккуба?
    – Не знаю, – розвела руками Ліна. – Пута не єдина, хто може стати між тобою і великим бардом.
    – Це нечесно.
    – Любий, на війні всі засоби принагідні.
    – Жоден бард не переміг Мстислава, – мій зазвичай бадьорий голос раптово зірвався на хрип.
    – А знаєш чому? Жоден бард так і не дожив до Двобою. Мстислав зламав своїх суперників одним лише викликом. Пута та інші допомогли, обірвали божевільне очікування. Ти витримав. Якщо ти з’явишся на Арені, Мстислав замислиться.
    Голкасте вікно дійсно допомогло. Уночі Ліна розштовхала мене.
    – Пута, – прошепотіла вона.
    – Де?
    – Біля вікна.
    Крізь сон я побачив, як крилата тварюка наблизилася до вікна. Угледіла мене і рвонулася в кімнату. Напоролася на голки і дико завищала. Я подивився на Ліну – вона посміхалася.
    – Я все ж таки хитріша за твою тимчасову коханку.
    Вранці ж на підвіконні залишилося кілька чорних плям і розсипаний сірим крилом попіл.
    – Це тільки початок, – проговорила стиха Ліна, – та нічого, я захищу тебе.

    ***

    Якийсь розумник колись сказав: «Мій дім – моя фортеця». Зміст цих слів я зрозумів тільки зараз.
    Ліна не переставала мене дивувати. Вона зміцнювала свою квартиру, наче готувалася до багатомісячної облоги. Хоча до двобою залишалося кілька днів.
    Сьогодні вона оточила ліжко дерев’яними та глиняними фігурками. Кумедні маленькі люди з роззявленими пащеками та виряченими очима.
    – Спокійно, – мовила дівчина, посміхаючись, – це ушебті. Вони збережуть твоє тіло. Мушу тебе розчарувати – сьогодні ти спатимеш серед них.
    – А ти?
    – На дивані. Там зручніше.
    – Хочеш спіймати потвору на живця? – кивнув я. – Непогана ідея. Гадаю, бард – поживний шматочок для братів і сестер Пути. А такий негідник, як я – занадто поживний.
    – Але ти повинен міцно спати, – попередила Ліна. І на секунду задумалася. – Взагалі-то, ушебті охороняють мертвих…
    – О, дуже дякую!
    – Мстиславове чудовисько попреться вперед, як і Пута. Я розраховую на це.
    Ніколи ще моє пробудження не було таким жахливим. Обсипаний попелом, заляпаний якоюсь неприємною субстанцією. Ушебті ж стояли на місцях, викотивши очі.
    Ліна довго реготала, роздивляючись мене. Потім серйозно зауважила:
    – Не завадить помитися.
    Я заліз під душ і півгодини насолоджувався гарячими струменями води, ковтав величезними шматками хмарини вогкого пару. І з відчуттям помсти змивав з себе рештки посланця (чи посланців) великого барда.
    Потім Ліна розставляла по кутках якісь обереги. А вночі квартира аж тремтіла від проймаючих зойків.
    – Їж, Мстиславе, насолоджуйся, – крізь зуби говорила Ліна.
    Нічні атаки продовжувалися до суботи. Розлючений Мстислав обрушив на нас справжні прокляття. У четвер зграя комах так і не пробилася крізь ушебті, а в п’ятницю ми дали відсіч вовкам, які з’явилися просто посеред кухні (там Ліна посипала підлогу срібним пилом і додала уламки скла). Звідки Мстислав бере стільки чудовиськ?
    Тхір уміє викликати декого, наважується, ризикуючи своїм життям. Але ж це – професійна потреба. Та й викликає лише задля інформації (чи розваги?!). А великий бард десятками кидає на штурм Ліниної квартири, використовує їх як гарматне м'ясо. І як це тільки терплять ТАМ, куди проникають слова заклять?

    ***

    Ульґа й Авадд були останніми гостями. Така собі важка артилерія. З ними довелося битися. Коли дві здоровезні бестії увірвалися в квартиру, ми вже приготувалися.
    Ліна вирішила не ризикувати, тому обстрілювала потвор із сусідньої кімнати. Мені вона дала меч. Декоративний. Після кількох ударів він розсипався. Тоді прийшла черга алебарди. Цього разу вона була справжньою. Та ще й зі срібним лезом.
    – Тільки меблі не подряпай, – попросила Ліна. Вона вже і так наїжачила стрілами стіл та підвіконня.
    Ми протрималися дві години. Мстислав не міг довше контролювати закляття, тому швидко відкликав непроханих гостей.
    У неділю було напрочуд спокійно. Тож ми зайнялися «генеральним прибиранням». Виносили попіл, змивали плями зі стін та підлоги, вискубували стріли з підвіконня, дверей та інших дерев’яних предметів.
    – Сьогодні вони не нападуть, – заспокоїла мене Ліна, – але тримай при собі самостріл. Про всяк випадок.
    Ба, сьогодні вона дозволила мені покинути квартиру. Зробити невеличку прогулянку. На балконі.
    Я вийшов. Обряд, який провела Ліна, зміцнив мою впевненість. Золотий град зерна. І одне зернятко – в серце. Там воно проросте.
    Ліна.
    Я кохаю її, я завжди кохав її. Я буду згадувати, як одного разу ледь не проміняв Ліну на дияволицю. Життя на смерть. Солодку мить на солодку вічність. І ця помилка довго нагадуватиме про себе. Раною, котра то відкривається, то знов зростається.
    Чекайте! Я дещо відчув. Чомусь відчув.
    У цю мить, далеко-далеко, люди Мстислава теж проводять обряд. Приносять в жертву чорне теля.

    ***

    Маленькі вогники нічного міста здаються мені вогнищами ворожого табору. Вони дивляться мені у вічі.
    Тихе клацання запальнички, спотворене луною, перетворюється на скрегіт сталевого арбалетного курка. Перед моїми очима майорить тоненький млявий вогник. На тлі тисяч вогнищ він виглядає кумедно.
    Я вдихаю гіркий цигарковий дим. У ньому розчиняються хвилини відпочинку. Нарешті приходить приємна хвиляста слабкість.
    І зовсім не думається про Двобій, про метафори. І зовсім не хочеться згадувати про Мстислава та його потвор, перед якими я паляндрую вже п’ять хвилин.
    Після «прогулянки» на мене чекає сюрприз – Ліна приготувала бойові обладунки.
    – Мій брат колись носив їх. Вони так і не дочекалися Двобою. Їх зміцнив замовляннями Тхір.
    – Гадаєш, свою зброю Мстислав не замовляв?
    – Хтозна.
    Я надягнув шолом. Точніше, клубок залізних змій. Найбільша з них звивалася посередині, лускатим вінцем оповивала страшну зачіску горгони. І пласкою головою опускалася у вигляді начільника.
    – Ось так, – сказала Ліна. – Тепер ти готовий до Двобою. Тепер ти…

    Категория: Повести | Добавил: Lutik
    Просмотров: 1032 | Загрузок: 0 | Комментарии: 6 | Рейтинг: 5.0/2
    Всего комментариев: 6
    0
    6 Смерть Шагала   [Материал]
    Просто замечательно!

    0
    5 Лана   [Материал]
    Сирин - просветитель ЛКФ. Она всем даст по нужной книжке!

    0
    4 sirin   [Материал]
    Йолки, подарю книжку по мифологии тому, кто здесь фантастичность не увидит - учить матчасть!!!! Гаспада, фентези намного шире, чем мы привыкли.

    0
    3 Тот-Амон   [Материал]
    Уж не знаю, рассказ это или повесть, но вещь действительно стоящая. На русском написано произведение или украинском не имеет значения, главное - качество, порождающее интерес. Даже без "фантастического элемента".

    0
    2 Lutik   [Материал]
    Есть "Так держать!"
    Если получится, сегодня закину еще один рассказ. Думается, там будет фантастический элемент)

    0
    1 Эдауш   [Материал]
    Повесть интересная и замечательная. Перечитал с большим удовольствием. Предвижу, что некие граждане не увидят здесь пресловутого фантастического элемента, но это их личная проблема.
    Княжичь! Так держать!

    Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
    [ Регистрация | Вход ]
    Мини-чат

    Поиск

    Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Друзья ЛКФ
  • Альманах "Крылья"
  • Донбасс фантастический
  • Издательство "Шико"

  • Облако тегов
    иллюстрация фентези приключения роман фантастика социальная Победители меньшиков Диплом Грибанов победитель награждение конкурс новогоднего рассказа заседание клуба Настоящая Елена Елена Фетисова вампир повесть природа человечество фэнтези Луганский клуб фантастики гость новый год Вячеслав Гусаков Валерий Богословский Геннадий Сусуев литературная критика альманах Крылья АРТ-КОСМОС Юрий Гагарин Лугоземье собрание женщина Гусаков Тайны земли Луганской Лирика мистика вампиры мифология Кир Булычёв ЛКФ Конкурс мистического рассказа конкурс фантастического рассказа луганская область поэзия Космоопера Отчет юмор Иван Ефремов комиксы Нортон фантастический детектив конкурс рецензия Борис Стругацкий Смерть 2012 ЛКФ Лугоземье 300 спартанцев Древняя Греция спарта детская фантастика декабрь fanfiction Lara Croft Tomb Raider рассказ Public Relations вера Жизнь Любовь причина вернуться капитан Алиса Гиджутсу джань джулаи синды инспектор книга преступление Пришелец Земля Снег Андрей Чернов Луганск Донбасс Елена Настоящая Лариса Черниенко литература Светлана Сеничкина


    Copyright MyCorp © 2021Сайт управляется системой uCoz